3 квітня
«Ніщо мені так не пахне, як наш степ…»
3-го квітня 2013 року виповнюється 95 років від дня народження Олеся Терентійовича Гончара (1918–1995), письменника і громадського діяча, Героя України, академіка, лауреата Державної премії України імені Т. Шевченка.
Один з найпопулярніших письменників, талановитий новеліст, повістяр, романіст Олесь Гончар визначився насамперед як митець новочасний. Ця риса його таланту виявляється не тільки у звертанні до актуальних тем, у постійній увазі до образів наших сучасників, але й у способах художнього зображення життя.
Твори О. Гончара перекладалися на 67 мов, а творчий досвід письменника засвоюється і вітчизняними, і зарубіжними майстрами слова.
Помер письменник 14 липня 1995р.
29 березня
285 років від Дня народження Кирила Розумовського.
Останній гетьман України. Його діяльність співпадала із настроями імператриці Єлизавети, і відбувалася у фарватері політики Петербурга, однак при цьому відчутно зменшився тиск на український традиційний устрій самоуправління, хоча й навіть не порушувалося питання про можливість відносин з іншими державами або власну фінансову систему.
Кирило Розумовський (Розум) був молодшим братом Олексія Розумовського, фаворита імператриці Єлизавети. За допомогою родинних зв’язків у 1742 році його приймають у Петербурзі, у 1743 році призначають камер-юнкером, а також направляють на навчання до Берліна і Геттінгена, звідки він повертається в 1744 році і отримує титул графа. В наступному році його кар’єра злітає до камергера, а в 1746 він призначений Президентом Петербурзької Імператорської академії наук, причому тоді йому було лише 18 років. З 1748 року він уже Сенатор і Генерал-ад’ютант. У зв’язку із проханням козацької еліти та тісним зв’язкам, які Розумовський підтримував із Гетьманщиною, імператриця Єлизавета у 1750 році дозволяє відновити гетьманський устрій та призначає гетьмана в Лівобережну Україну – Кирила Розумовського.
Таким чином режим фаворитів призвів до покращення ситуації в Україні. Кирило Розумовський розвивав культурну складову на гетьманщині та всіляко збільшував свої володіння, перебуваючи в повній залежності від Петербурга. Він став одним із головних організаторів перевороту 1762 року, коли Катерина ІІ захопила владу. У 1764 році вона остаточно ліквідувала гетьманський устрій в Лівобережжі і активно сприяла анексії територій Речі Посполитої, в тому числі Правобережної України та Волині. Кирила Розумовського позбавили права бути гетьманом, натомість дали звання генерал-фельдмаршала, а сам інститут гетьманату скасували.
25 січня
День народження Володимира Семеновича Висоцького.
Цю людину та його творчість знають і пам’ятають всі. В цей день Володимиру Семеновичу виповнилося б 75 років. Як автор і виконавець пісень власного твору під гітару він завоював широку популярність. В 70-і роки XX століття громадяни СРСР купували магнітофони (дорога по тимі часам покупка, більше місячної зарплати) спеціально для того, щоб слухати пісні Володимира Висоцького. Багато з його пісень стали народними (тобто їх знало практично все населення СРСР), а імена героїв цих пісень стали загальними. І це незважаючи на те, що ні його пісні, ні саме його ім'я в офіційних засобах масової інформації СРСР практично не згадувалися.
Висоцький написав близько 700 пісень і віршів, зіграв біля тридцяти ролей у фільмах, грав у театрі, об'їздив з концертами всю країну й світ. Висоцький зачіпав у роки строгої цензури заборонні теми (наприклад, у ранні роки виконував блатні пісні), співав про повсякденне радянське життя й про Велику Вітчизняну Війну - все це й принесло йому широку популярність.
18 липня 1980 р. Висоцький останній раз з'явився у своїй найвідомішій ролі в Театрі на Таганку, у ролі Гамлета - однойменній постановці по Шекспіру.
25 липня 1980 року, в 4:10 ранку, Висоцький помер у сні у своїй московській квартирі. За версією Анатолія Федотова, причиною смерті з'явився інфаркт міокарда. За версією Станіслава Щербакова й Леоніда Сульповара - асфіксія, удуха, як наслідок надмірного застосування седативних засобів. Проте, справжня причина смерті Висоцького дотепер залишається невідомою.
Поховано Володимира Семеновича 28 липня 1980 року на Ваганьковському цвинтарі.
Висоцький умер під час літніх Олімпійських ігор, що проходили в Москві. Напередодні Олімпійських ігор з Москви були виселені багато жителів, що мали серйозне кримінальне минуле. Місто було закрито для в'їзду радянських громадян і затоплені міліцією. Повідомлень про смерті Володимира Висоцького в радянських засобах масової інформації практично не друкувалося (з'явилося лише повідомлення в «Вечерній Москві» 28 липня й, можливо після похорону, стаття пам'яті Висоцького в «Радянській Росії», для ряду громадян СРСР засобами масової інформації були закордонні радіостанції, що оперативно випустили в ефір пісні Висоцького, по «Голосу Америки», наприклад, пролунала «Той, хто раніше з нею був»). І проте в Театру на Таганку, де він працював, зібралася величезна юрба, що перебувала там протягом декількох днів (у день похорону були також залюднені дахи будівель навколо Таганської площі). Висоцького ховала, здавалося, вся Москва, хоча офіційного повідомлення про смерть не було. Тільки над віконцем театральної каси було вивішене скромне оголошення: «Умер актор Володимир Висоцький». Жодна людина не здала назад квиток - кожний зберігає його в себе як реліквію...
Висоцький помер, але залишились його вірші. Давайте в День народження Володимира Семеновича ще раз насолодимося його поезією.
ПЕСНЯ О ДРУГЕ
Если друг оказался вдруг
И не друг, и не враг, а - так,
Если сразу не разберешь,
Плох он или хорош,-
Парня в горы тяни - рискни!
Не бросай одного его,
Пусть он в связке в одной с тобой -
Там поймешь, кто такой.
Если парень в горах - не ах,
Если сразу раскис и - вниз,
Шаг ступил на ледник и - сник,
Оступился - и в крик,-
Значит, рядом с тобой - чужой,
Ты его не брани - гони:
Вверх таких не берут, и тут
Про таких не поют.
Если ж он не скулил, не ныл,
Пусть он хмур был и зол, но - шел,
А когда ты упал со скал,
Он стонал, но - держал,
Если шел за тобой, как в бой,
На вершине стоял хмельной,-
Значит, как на себя самого,
Положись на него.
1966
***
Здесь лапы у елей дрожат на весу,
Здесь птицы щебечут тревожно.
Живешь в заколдованном диком лесу,
Откуда уйти невозможно.
Пусть черемухи сохнут бельем на ветру,
Пусть дождем опадают сирени -
Все равно я отсюда тебя заберу
Во дворец, где играют свирели.
Твой мир колдунами на тысячи лет
Укрыт от меня и от света.
И думаешь ты, что прекраснее нет,
Чем лес заколдованный этот.
Пусть на листьях не будет росы поутру,
Пусть луна с небом пасмурным в ссоре,-
Все равно я отсюда тебя заберу
В светлый терем с балконом на море.
В какой день недели, в котором часу
Ты выйдешь ко мне осторожно?
Когда я тебя на руках унесу
Туда, где найти невозможно?
Украду, если кража тебе по душе,-
Зря ли я столько сил разбазарил?
Соглашайся хотя бы на рай в шалаше,
Если терем с дворцом кто-то занял! Здесь лапы у елей дрожат на весу,
Здесь птицы щебечут тревожно.
Живешь в заколдованном диком лесу,
Откуда уйти невозможно.
Пусть черемухи сохнут бельем на ветру,
Пусть дождем опадают сирени -
Все равно я отсюда тебя заберу
Во дворец, где играют свирели.
Твой мир колдунами на тысячи лет
Укрыт от меня и от света.
И думаешь ты, что прекраснее нет,
Чем лес заколдованный этот.
Пусть на листьях не будет росы поутру,
Пусть луна с небом пасмурным в ссоре,-
Все равно я отсюда тебя заберу
В светлый терем с балконом на море.
В какой день недели, в котором часу
Ты выйдешь ко мне осторожно?
Когда я тебя на руках унесу
Туда, где найти невозможно?
Украду, если кража тебе по душе,-
Зря ли я столько сил разбазарил?
Соглашайся хотя бы на рай в шалаше,
Если терем с дворцом кто-то занял!
30 грудня
100-річчя від дня народження Андрія Корнійовича Сови-українського актора, народного артиста України
30 грудня 2012 року виповнюється 100 років з дня народженнявидатного актора, майстра художнього слова Андрія Сови.
Враховуючи значний особистий внесок Андрія Корнійовича Сови у вітчизняне театральне та кіномистецтво, Верховна Рада Українипостановилаурочисто відзначити на державному рівні 100-річчя з дня народження видатного актора.
Андрій Корні́йович Сова народився 30 грудня 1912 року у Одесі на Молдаванці.
Змалку мати віддала Андрія в приватний дитячий садок, де його навчали читати, декламувати, ліпити, малювати. За це навчання мати віддавала майже половину місячного заробітку. Через бурхливі події 1917-1920 рр. Робота у студії припинилася і сім'я перебралася до родичів на Полтавщину. Там Андрій Сова закінчив два класи та повернувся додому.
У Одесі пішов навчатися в школу імені Івана Франка. У школі підліток уперше вийшов на сцену як герой п'єси «Робін Гуд».
Після навчання Андрій Сова вступив до школи плавскладу. Із самого дитинства в ньому боролися дві характерні для справжнього одесита риси - любов до моря та схильність до гумору.
Після школи він закінчив Одеське мореходне училище у 1930 році та був зарахований мотористом 1-го класу на торговельне судно "Цюрупа". Ходив до Італії, Іспанії, Греції, Єгипту, Франції. У вільні від вахти години матроси збиралися біля трюму послухати улюбленця команди Андрія Сову - дотепного жартівника, знавця й оповідача одеського фольклору.
У 1938 році закінчив акторське відділення Одеського театрального училища. Упродовж 25 років знявся у 45 фільмах, чимало з яких зайняли гідне місце в національному кінематографі ("Танкер Дербент", "Стара фортеця", "Я чорноморець", "Морський яструб", "Два бійці", "У далекому плаванні", "Блакитні дороги", "Максимко", "Розвідники", "Таємничий острів", "Королева бензоколонки" та інші).
Кінцівку фільму «Морського яструба» довелося змінити, бо вже почалася війна. Сценарій адаптували до подій 1941 року. Працювали під бомбами. Море було «нашпиговане» мінами. Дознімали картину на Каспії, монтували в Тбілісі. Там і звістка застала, що Одесу захопили окупанти.
Студія евакуювалася до Ташкента. Сова одразу попрямував до військкомату, але Марк Бернес порекомендував колегу режисеру Леонідові Лукову на роль артилериста в фільмі «Два бійці». За його участю створено також картини «У далекому плаванні», «Я - чорноморець».
Повернувся до Одеси в травні 1945 року. Там чекали на нього лише старенький батько та сестра Марія: мати вже померла, загинув на фронті старший брат. І тут познайомився з Амвросієм Бучмою. Зустріч стала доленосною.
Після конкурсу (1951 року) був прийнятий до Київської обласної філармонії, в 1959-му - в "Укрконцерт". Тепер актор вважав, що нарешті знайшов те, чого так прагнув. Популярність його, як естрадного артиста, швидко зростала. Загальновідомий "ас" гумору виступав на сценах майже всіх республік колишнього Радянського Союзу, гастролював у США, Канаді, Німеччині та інших країн світу.
Широко знаний і улюблений в народі виконавець гумористичних літературних творів, народний артист України, чи не найпопулярніша творча особистість для українців старшого покоління. У 60-70-ті роки без його участі не відбувався жоден великий святковий концерт. Це був сміхотворець справді багатогранний, якого називали і чаклуном веселого настрою, і ювелірним майстром сміху, і творцем своєрідного театру сатиричних мініатюр.
Загалом, київський період розпочався зі вступу до Театру Радянської Армії. Завершилося й холостяцьке життя тридцятип'ятирічного актора: зустрів артистку Галину Жирову.
Нова програма, концерти у Великому театрі СРСР, у Ермітажі, Ленінградському театрі естради, по всіх куточках держави - від Соловецьких островів аж до Сахаліну. Були також виступи в Польщі, Німеччині, Чехословаччині, Америці, Франції, Канаді.
30 жовтня 1965 року земляки запросили Андрія Корнійовича на святкування знаменної події - присвоєння Одесі звання міста-героя. Серед гостей були й знані в усьому світі уродженці цього міста Леонід Утьосов та Еміль Гілельс. Через тиждень Сова став народним артистом УРСР.
Потім було 16 років боротьби з тяжкою хворобою.
Писав спогади, гумористичні оповідання з власного життя.
Помер 11 грудня 1994 року. Похований 13 грудня на байковому кладовищі.
В Одесі з 2000 року кожного вересня проводять Всеукраїнський конкурс виконавців і авторів гумору та сатири, естрадного та фольклорного мистецтва імені Андрія Сови.
Кадри з кінофільму "Королева бензоколонки"
14 грудня
День вшанування ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС
Вражає тиша в мертвім місті,
Хто тут не був – не зрозуміти,
Як душу в клішні затискає,
А серце – навпіл роздирає...
Повітря сповнене журбою,
Скорботою, плачем, бідою.
Нема птахів, принишкли звірі,
Не чути сміх в парку й квартирі.
Мороз, чи то коли спекотно,
Сумує техніка самотня.
Все знищили... не автоматом:
Людина, «розум», «мирний» атом...
День вшанування ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС — людей, які ціною свого життя і здоров'я змогли здолати страшну трагедію 20 століття, що сталася 26 квітня 1986 року на Чорнобильській АЕС. Ця пам'ятна дата була затверджена указом президента України 10 листопада 2006 року.
Саме 14 грудня було офіційно повідомлено про завершення будівництва саркофага над зруйнованим у результаті вибуху четвертим енергоблоком ЧАЕС. Зараз День вшанування ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС багато хто називає просто днем ліквідатора. Цей день пам'яті давно став скорботним нагадуванням всьому людству про важку перемогу над вогнем, яких охопив реактор атомної станції. У 1994 році багато українських громадських організацій чорнобильців зверталися до влади з ініціативою створення Дня вшанування ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС, але їхнє прохання в той момент відхилили. Після цього ліквідатори почали відзначати цей день неофіційно.
Тепер же під час святкування цієї пам'ятної дати силові структури України виділяють почесний караул, представники влади покладають вінки до пам'ятників, які слугують нагадуванням усім нам про ту страшну аварію й кількість загиблих ліквідаторів.
27 листопада
150 років від дня народження письменниці Ольги Кобилянської
27 листопада 1863 у містечку Гура-Гумора, що на Південній Буковині в Карпатах (тепер Румунія), в сім'ї дрібного урядовця народилася Ольга Юліанівна Кобилянська. вона закінчила лише чотири класи народної школи, тобто мала основу «для дальшого розумового розвою». Ольга Юліанівна багато займалася самоосвітою. Захоплювалася творами з соціології, політології та філософськими трактатами. Шукала себе в музиці (грала на фортепіано, цитрі, дримбі), непогано малювала і грала в театрі. Хотіла навіть стати професійною актрисою, але віддала перевагу літературі. Була людиною з європейським мисленням, її хвилювало питання емансипації — вважала його віянням часу, коли не лише проблеми особистого життя змушували жінку підняти голову і подивитися на світ по-іншому. Кобилянська одна з перших в українській літературі звернулася до відображення жінок-інтелігенток, які прагнуть вирватися з міщанського середовища. І при всьому тому вона залишалася справжньою жінкою. Цікавилася новинками моди, мала вишуканий смак. В юності була жагучою брюнеткою з оксамитовими очима і до глибокої старості зберегла струнку постать.
У Чернівцях існує єдиний в Україні Літературно-меморіальний музей письменниці, який знаходиться у будинку, де Ольга Юліанівна жила до самої своєї смерті.
На святкування 150 – річниці від дня народження Ольги Кобилянської до Чернівців приїдуть гості з інших регіонів країни та зарубіжжя. Багато хто захоче відвідати її музей. Літературно-меморіальний музей Ольги Кобилянської знаходиться в будинку, де письменниця проживала від 1929 року до кінця життя. Будинок потребує капітального ремонту: зі стін осипається штукатурка, є тріщини. У внутрішньому дворику квітнуть квіти, видніється пофарбована коричневою фарбою дерев’яна криниця. Щоправда, зараз воду з неї не беруть. На хвіртці, через яку письменниця заходила до свого саду, висить замок. Хоча сам сад зберігся і дуже розрісся, відвідувачі музею не можуть потрапити туди.
Ольга Кобилянська придбала цей будинок за гонорар, який отримала за видання дев’ятитомника своїх творів. Це єдиний її власний будинок.
15 листопада
100 років від дня народження видатного українського поета Андрія Малишко
Андрій Малишко — поет-лірик від Бога.
Його голос, то ніжний і схвильований, як перші слова кохання, то гнівний, сповнений пристрасті вибухової сили, не можна сплутати з чиїмось іншим. Навіть у ряду визначних талантів, яких дала українська поезія світові в двадцятому столітті — Максим Рильський, Павло Тичина, Євген Маланюк, Богдан Ігор Антонич, Василь Стус, — постать Андрія Малишка не блякне, вирізняється глибокою поетичною самобутністю, власним баченням світу, органічним єдинокорінням з народнопоетичною творчістю, інтимним тоном звучання, навіть коли він говорить про світові, загальнолюдські проблеми.
А ще — пісенністю своєї лірики, тим, що кожен її рядок бринить за камертоном української народної пісні.
"Чому, сказати, й сам не знаю..."
Чому, сказати, й сам не знаю,
Живе у серці стільки літ
Ота стежина в нашім краю
Одним одна біля воріт.
На вечоровім виднокрузі,
Де обрій землю обніма,
Нема кінця їй в темнім лузі,
Та й повороту теж нема.
Кудись пішла, не повертає,
Хоч біля серця стеле цвіт,
Ота стежина в нашім краю
Одним одна біля воріт.
Дощами мита-перемита,
Дощами знесена у даль,
Між круглих соняхів із літа
Мій ревний біль і ревний жаль.
Андрій Малишко 1970
27 жовтня
230 років від дня народження Ніколо Паганіні (1782-1840), італійського скрипаля, композитора
Нікколо Паганіні народився 27 жовтня 1789 у Генуї (Італія). Провулок, в якому жили його батьки, називався Чорна кішка. Батько Нікколо, Антоніо Паганіні, був колись портовим вантажником, після чого став дрібним крамарем. Його хобі була гра на мандоліні, неймовірно дратували дружину і сусідів. Мати Нікколо звали Тереза Боччардо. Нікколо був її другою дитиною. Він народився дуже маленьким і в дитинстві багато хворів. Одного разу уві сні Тереза побачила ангела, який повідомив їй, що її сина чекає велике майбутнє, що він стане найвідомішим музикантом.
На початку XIX століття в усіх без винятку столицях Європи з'явилися портрети дивного людини. Бліде, немов воскове особа, сплутане чорне волосся, великий гачкуватий ніс, негайні як вугілля очі і, нарешті, величезний шарф, укутувати всю верхню половину тіла. При погляді на портрет люди шепотіли: "На біса схожий". Такий був маестро Паганіні -- композитор і скрипаль-віртуоз, рівного якому не було, немає і навряд чи буде на цьому світі. Газетні містики того часу звинувачували музиканта у всіх смертних гріхах, підливала масла у вогонь і свята церква. Шлейф безглуздих "викриттів" супроводжував Нікколо по всій Європі. Ну а маестро цікавила власна творчість.
До 18 років Паганіні став справжнім віртуозом і зайнявся концертною діяльністю. З цього часу його будинком служили карети і номери в готелях.
Жінки маестро Паганіні
Паганіні ніколи не відчував нестачі в шанувальниць. Йому не було і 20, коли в нього з'явилася багата і знатна коханка, що вивозили юного віртуоза до себе в маєтку лотдохнуть "після концертів. До 40 років Нікколо підбирав собі жінок лише за трьома критеріями: великі груди, тонка талія і довгі ноги ... У 1805 році молодим музикантом зацікавилася сестра Наполеона Еліза Бонапарт. Вона призначила Паганіні директором музичного навчального закладу в Пьомбіно. Злі язики твердили, що причиною цього призначення був не тільки музичний талант Никко. Що стосується новоявленого директора, то він не звертав уваги на чутки (можливо, правдиві) і продовжував обіймати цю посаду до 1813. До окреслений період його життя відноситься і невдала одруження з Анджеліні Кавані. Анджеліна була вродливий дочкою пересічного кравця, але в 1808 році маестро був молодий, і його цікавило мало чи не будь-яку істоту жіночої статі. На його здивування, дівчина виявилася норовливої і погодилася віддатися йому тільки після весілля. Музикант для виду погодився і навіть інсценував її викрадення. Він привіз наречену в сусідній містечко, нібито з метою одружитися. Недосвідчені дівчина втратила голову і забула про свої моральні підвалини. Загалом, музикант досяг бажаного і ... миттю втік з-під вінця. Анджеліна завагітніла, і її батько подав на Паганіні в суд. Композитор опинився у в'язниці, але ненадовго. Йому все ж таки вдалося довести, що дівчина вела себе надто вільно, і уникнути на цій підставі відповідальності.
У більш зрілому віці Паганіні часто говорив, що хоче одружитися, але йому так і не вдалося зажити тихою сімейним життям, незважаючи на всі зусилля. Найбільш тривалої любовної зв'язком "Казанови від музики" став його роман з танцівницею Антоній Бьянкі. Він почався в 1815 році і тягнувся майже 15 років. Роман був надзвичайно бурхливим. Антонія нерідко влаштовувала Паганіні сцени ревнощів (зрозуміло, не без підстав). Але при розлученні подружжя обійшлися без втручання служителів Феміди. Нікколо заплатив Антонії значну суму, натомість вона відмовилася від прав на їх сина Ахілла, і відбула у невідомому напрямі. Композитор продовжував користуватися любов'ю прихильниць, ряди яких навряд чи порідшали. Щоб привернути увагу лдьявольского маестро ", навіть вельми знатні дами готові були пуститися у всі тяжкі. Так, якась німецька баронеса залишила свого чоловіка-барона, замок, ниви з огрядними стадами - і почала відкрито жити з музикантом. Однак баронеса швидко набридло пересиченому віртуоза (не тільки скрипки) і була відкинута на манер остогидлої іграшки. Бідна пані пішла в монастир, де швидко занедужав і померла в повному забутті ... Здавалося, Паганіні ніколи не був самотній, але щастя тихої сімейної життя виявилося йому під силу. Панував він тільки над музикою, яку обожнював більше за всіх жінок на світі.
Єдиною жінкою, не викликала у нашого героя роздратування, була Елеонора де Лука. Вона була його першою дійсною любов'ю, і тільки до неї він час від часу повертався. Жінка покірно брала "блудного сина" в свої обійми. Останні роки життя Паганіні часто і болісно хворів, від постійних простуд його не рятував навіть знаменитий шарф. Церковники і газетярі труїли його, як мисливці вовка. Спокій він знаходив тільки у Елеонори. Вона ж була єдиним, не враховуючи родичів, людиною, згаданих у заповіті великого скрипаля, і довгі роки зберігала у себе його прах, оскільки святенники відмовили божественного музикантові в праві на поховання ...
#160;